Історична правда України № 6
Москва сльозам не вірить…
(про український Голодомор початку 1930-х)
«Важку руку» так званого «старшого брата» Україна відчувала завжди. Та чи не найшаленіший тиск з боку північного сусіда вона відчуває сьогодні, героїчно боронячи свою землю від віроломного збройного нашестя путінської Росії, яка намагається у такий варварський спосіб вкотре «провчити» українців за «непослух», тепер уже за наш демократичний, європейський вибір стратегічного поступу. Тим самим остаточно спалюються будь-які цивілізовані діалогові мости між двома країнами.
Терористично-силову компоненту щодо України Московія час від часу застосовувала й раніше, зокрема, в період сталінського «стрибка в соціалізм», коли, приміром, у 1932-1933 рр. влаштувала жахливий Голодомор-геноцид в українському селі, цинічно названий Кремлем «продовольчими труднощами». Насправді це було не що інше, як терор голодом, жорстока помста українському селянству за відчайдушний спротив у здійсненні розбійницької колективізації та усіх елементів її карально-репресивного супроводу (драконівські хлібозаготівлі до останньої зернини, розкуркулення, депортації тощо), які докорінно змінили характер і спосіб життя основної маси населення України, стали нищівним ударом по самобутності українського села як ключового носія і хранителя національної культури, ментальності, традицій, звичаїв, мови, моральних цінностей, як невичерпного джерела нашого національного духу та відродження.
Одним з епіцентрів цього загальнонаціонального лиха була Дніпропетровщина, що займала тоді територію майже всієї південно-східної України зі значною частиною сучасних Запорізької, Херсонської, Миколаївської та Кіровоградської областей. Цей регіон з непоганими кліматичними та ґрунтовими умовами (за винятком хіба що приморської зони) вважався фахівцями цілком сприятливим для розвитку сільського господарства, а тому був одним з основних виробників та постачальників товарного хліба не тільки в Україні, але й у СРСР: у 1933 р. частка краю у загальносоюзному виробництві озимої пшениці становила 16,8 відсотка, ячменю – 11,9. Відтак і питома вага області в структурі хлібозаготівельних планів республіки порівняно з іншими була вищою, складаючи чверть навіть у вже «голодному» 1932 р.
Нагадаю, що розпочата з кінця 1920-х рр. масова або суцільна колективізація, як одна з головних складових сталінської політики модернізації країни, здійснювалась форсованими темпами із застосуванням примусових методів втягування селян у колгоспи та вилучення їх майна (інвентар, худоба) до потреб новоспечених колективних господарств. Водночас з подачі кремлівських очільників розгорнулося фактичне нищення найбільш міцних, заможних верств села, т. зв. процес розкуркулення, тобто їх «ліквідація як класу» шляхом конфіскації майна, депортації у віддалені райони СРСР (Північ, Сибір, Казахстан, Далекий Схід), а найактивніших противників колективізації – ізолювання у в’язницях та концтаборах. Всього у ході розкуркулення в Україні було ліквідовано таким чином понад 200 тис. селянських господарств (1,2–1,4 млн. осіб), найпродуктивніший і найефективніший шар українського селянства.
До силового забезпечення цієї вакханалії свавілля активно долучалися правоохоронні органи, чекісти, комітети незаможних селян, скеровані з міст робітники-партійці – т. зв. «двадцятип’ятитисячники», які здебільшого погрозами спонукали селян вступати до колгоспів. Для тих же, хто чинив спротив (а Україна та Дніпропетровщина були одними з його центрів – згадаймо потужне антиколгоспне повстання 1930 р. на Павлоградщині), вживалися суворі карально-репресивні заходи, передбачені, зокрема, сумновідомим «законом про 5 колосків» від 7 серпня 1932 р., коли селян за зрізання колосків у полі (у владі їх презирливо називали «перукарями») чи за виніс жмені зерна з токів («несуни») засуджували до 10 років позбавлення волі, а то й до страти. Лише з початку збору врожаю і до грудня 1932 р. на Дніпропетровщині по вказаному закону кинули за грати 5 215 селян, 174 – розстріляли.
Ще одним надзвичайно жорстоким репресивним «витвором» більшовиків стали так звані «чорні дошки», на які заносилися колгоспи-боржники по хлібозаготівлях з наступним силовим вилученням у них не тільки боргів, а й, по суті, всіх їстівних ресурсів у селян та блокуванням таких сіл військами (повне припинення будь-яких зовнішніх зв’язків), що унеможливлювало втечі селян в інші місцевості, а отже, неминуче прирікало їх на винищення у витонченій формі терору голодом.
Все це зрештою і обернулося страшенним Голодомором-геноцидом, жертвами якого стали мільйони українців. І хоча й дотепер називаються різні цифри – навіть до 10-12 млн., на наш погляд, ще нікому аргументовано не вдалося спростувати підрахунки науковців Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ – 3 млн. 941 тис. напряму загиблих внаслідок Голодомору плюс 1 млн. 122 тис. складають т. зв. непрямі втрати за 1932-1934 рр. як дефіцит народжень. Схоже, однак, що точної статистики просто не існує, оскільки вона усіляко приховувалася Москвою, мовляв, масового голоду немає, є лише «продовольчі труднощі», а раз так, то нічого й фіксувати у встановленому порядку.
Подібна ситуація типова й для Дніпропетровщини, де через відсутність відповідних статистичних даних по окремих районах дослідникам так і не вдалося у повному обсязі встановити загальний трагічний «ужинок» від Голодомору, а тим паче поіменно назвати усіх його жертв, навіть при підготовці фундаментального обласного тому в рамках «Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні» (2008). У його мартиролог увійшло всього 65 332 особи. Разом з тим, за нашими підрахунками, зробленими на основі провідних методик, зокрема, з урахуванням коефіцієнту смертності населення за 1932-1933 рр., загальні втрати населення області від голоду та супроводжуючих його хвороб можуть сягати 659-833 тис. осіб.
Такими невимовно гіркими виявились «ягідки», зрощені тоді на благодатній українській дніпропетровській землі кремлівською клікою та її місцевими посіпаками задля продовження практики викорінення українського духу й насадження в нашому суспільстві атмосфери тотальної «проросійськості», беззастережної покірності, страху, якоїсь меншовартості українців, їх нібито нездатності до створення власної нації та повноцінної держави. В їхній хворобливій уяві Україна завжди має послідовно і жорстко слідувати у фарватері курсу та дій Москви, бо ми, мовляв, «один народ». Нинішня абсолютно абсурдна за своїм задумом та цілями варварська війна Росії проти України є більш ніж красномовним підтвердженням сказаного. Безумовно, це нове суворе випробування для українського народу, наша, так би мовити, чергова національна Голгофа, але, переконаний, ми її неодмінно здолаємо, а ворога переможемо.
Професор кафедри східноєвропейської історії Валентин Іваненко
https://www.google.com/search?q=%D0%BA%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%BA%D0%B8+%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D1%80+32 33&sxsrf=APq-WBsaJsNeroSxYKIFEv5Pm8JKgVT_Tg:1648746363947&tbm=isch&source=iu&ictx=1&vet=1&fir=ilDkdMShrLoHPM%252COr2p73yPc_mdJM%252C_%253Bo92OCgvzLWMKRM%252C02YHQ
Поширено з https://www.dnu.dp.ua/news/4645